Частина 1.

І знову гра, що я буду одна. Відчуваю ще твоє гаряче дихання  на свої шиї. По тілу розпливається тепло, таке відчуття що лежу на розжареній землі, яка віддає все таке жадане і нестерпне водночас до болю.

Ти все одно назвеш мене – самотня! …Нехай і так, тобі це слово подобається, мені ж ні, я називаю – одна, одинока, лише я. Захлинаюсь від почуттів, мені їх ніколи не бракувало, а і ділитись не було з ким. От тільки не можу розібратись звідки долинає біль, і чий він.

Ти все одно назвеш мене – самозакоханою сукою! … Нехай і так, а знаєш чому, о так, бо саме таких ти обожнюєш, це заради тебе я така, лише я. Тепло засліплює очі, німіють кінчики пальців рук від твого голосу, таким я чую його вперше. Голова йде обретом. Розум і серце і далі сперечаються, ніби ритм їх звичайної роботи не змінився, а навпаки прискорився, вони мої трудоголіки. Коли ж вони знайдуть спільну мову? Так, відповідь правильна – коли тебе не стане.

Ти все одно назвеш мене – істеричка! … Нехай і так, проте навіть зараз кричати не можу, хоча ситуація доречна. Глибоко вдихаю, хочу вдихнути увесь свій маленький світ, з твоїми улюбленими парфумами, і залишити його для себе, лише для себе. Продовжую дихати, звикаю до смаку почуттів довкола. Такі різні, мої і твої, нагадує фуршет емоцій. Чим це все закінчиться? Це кінець? Це початок?
 

Ти все одно назвеш мене – неврівноваженою! … Нехай і так, можливо я така
одна, бо з тобою інша б не змогла. Вітер поправляє мою зачіску, робить все для тебе. Можливо я б хотіла, щоб ти запам*ятав мене такою.А що б я ще зробила  з того що ти просив? Ти просив: щоб не ходила сама пізно ввечері, не просипала сніданок, не купувала ненависну тобі каву, не шукала собі пригод з подругами, не читала твої повідомлення в телефоні, не приїжджала до тебе в офіс, не ревнувала до секретарок, не фліртувала з твоїми друзями, не рахувала наші сварки, і не їздила б швидко на авто.

Ти все одно назвеш мене – кохана! … Нехай і так, невже моє щастя у цьому слові. Як повірити у те, що ти і сам не віриш. Знову кажеш кохана, говориш тоді коли я іду, і обіцяю не повернутись. А я збираю речі, рахую кроки які потрібно зробити з кімнати до дверей, кроки щоб піти, ненавиджу цифри, кожен раз інше число тих кроків. Цікаво скільки сьогодні. Твої холодні долоні забирають тепло з мого обличчя, але тепло продовжує текти, розтікатись по чолі, маленькими краплями спадаючи на шию, та твої коліна. Щоб я залишила собі? Багато, я люблю багатство: шоколадний зверхній погляд при першій зустрічі, твої поцілунки у долоню, усмішку зранку, погляд коли ти злишся,  твій крик коли я розбила твою улюблену машину, розмову про спільних дітей…

Мовчи, ми і так багато наговорили одне одному, послухай моє мовчання. Мовчання самотньої, самозакоханої суки, істерички, неврівноваженої, коханої, такої одної. Так я завжди хотіла бути у твоєму житті однією, я називаю це єдиною.

***************

Ми друзями були. Хоча ні, я була його другом, він моїм коханням- так точніше.
І так я зібрала волю в кулак, силу в серці, і сказала про свої почуття. А він ?- просто пішов, нічого не сказав.Так протривало декілька місяців, я була виснажена, він не говорив зі мною, уникав, не підпускав до себе. А я?- знову зібрала волю в кулак, силу в серці, і вирішила таки поговорити з ним будь яким способом.

Пішла до нього додому, я вже збиралась була нажати дзвінок на дверях але, почула голос. Скоріше не голос а крики дівчини яку явно «обробляли» в ліжку. Я повернулась додому, зрозуміла і впевнилась в одному я його кохаю. Так пройшло пів року, я не наважилась більше поговорити, а він не хотів.
Мама сказала що ми переїжджаєм до Києва.

І коли всі речі були зібрані ,і я стояла на вокзалі, побачила його очі. Він шукав МЕНЕ, МЕНЕ, МЕНЕ. Я сіла в потяг і зрозуміла почуттів немає. Все так просто закінчилось.

минуло 7років

Я приїхала додому, справді ДОДОМУ. Просто повернулась щоб зустріти друзів,  знайомих. Ми веселились, робили те що роблять всі знайомі, але на всьому цьому лежала негативна маска, а коли я запитала про Нього, всі веселощі як рукою зняло. Заговорила подруга яка повідомила що 2 дні назад  він помер.
Боляче, я зрозуміла почуття не зникли, а просто заснули. Тепер мені 28, я досі нікого не полюбила, рідко посміхаюсь,  і взагалі не знаю що таке щастя. Дійсно боляче, я прожила без нього 7років, а запізнилась на якихось 2 дні.